Маринi 43 роки. Півтора року тому їй поставили діагноз. Сьогодні вона посміхається у дзеркало — і це далося їй непросто.
Перше, що зробила Марина, коли лікар сказав слово “хіміотерапія” — пішла додому і заплакала. Не через страх болю. Не через думки про лікування. Через волосся.
— Я розумію, що це звучить дрібно, — каже вона, трохи ніяковіючи. — Але я не могла не думати про це. Моє волосся було частиною мене. Я носила його довгим усе своє доросле життя. І я знала, що воно піде.
Воно пішло на третьому тижні після першого курсу. Спочатку на подушці. Потім у душі. Потім — жменями.
— Я перестала дивитись у дзеркало. Просто перестала. Чистила зуби навпомацки, зачісувалась не дивлячись. Це було єдине, що я могла контролювати — не бачити себе такою.
Коли допомога приходить звідти, звідки не чекаєш
Про програму “Відновлення” Марині розповіла сусідка — та сама, яка носила їй суп у найважчі тижні та мовчки сиділа поруч, коли говорити не було сил.
— Вона сказала: є люди, які допомагають підібрати перуку. Безкоштовно. Я спочатку відмахнулась — мені здавалось, що зараз не до того. Але вона наполягла.
На першу зустріч Марина прийшла у шапці. Знімати її не збиралась.
— Мене зустріла жінка-консультант. Вона не дивилась на мою голову. Вона дивилась мені в очі. Запитала, як я себе почуваю. Не “як справи” — а саме як я почуваю себе. Я не очікувала такого питання і чомусь одразу заплакала.
Вони просиділи майже дві години. Говорили про волосся, про хворобу, про те, якою Марина була до — і якою хоче стати після. Перуку підбирали довго, уважно, з жартами та без поспіху.
— Коли я вдягла її і подивилась у дзеркало — вперше за місяці — я побачила себе. Не хвору жінку. Не пацієнтку. Мене.
Після лікування: коли волосся повертається, але все одно страшно
Хіміотерапія закінчилась. Волосся почало відростати — спочатку тонке, майже пухове, зовсім не схоже на те, що було. Марина знову прийшла до програми — цього разу за консультацією щодо відновлення.
— Я не знала, що з ним робити. Воно росло кудлатим, іншої текстури, іншого кольору. Я боялась його торкатись — а раптом знову випаде?
Фахівець програми пояснила: це нормально. Розповіла, які засоби використовувати, яких процедур уникати, як доглядати за новим волоссям. Склала конкретний план — не загальні поради з інтернету, а індивідуальний маршрут саме для Марини.
— Мені дали відчуття, що я знову керую ситуацією. Що є щось, що я можу зробити — і це допоможе. Після місяців, коли ти просто лежиш і терпиш, це дуже важливо.
Сьогодні
Зараз у Марини — коротке волосся. Зовсім не те, що було. Але вона вже не уникає дзеркал.
— Я навіть почала його любити, — каже вона і сміється. — Воно таке живе тепер. І я розумію, що це моє. Що я його виростила заново. Як себе.
Вона думає про те, щоб після повного відновлення зробити першу у житті яскраву фарбу. Можливо, мідний колір. Або навіть рудий.
— Раніше я б ніколи не наважилась. А зараз думаю: а чому ні? Я пройшла через таке — невже не заслуговую на рудий колір волосся?
Заслуговує. Ще й як.
